Про захист честі, гідності та ділової репутації в мережі інтернет

Сьогоднішня стаття присвячена темі захисту честі, гідності та ділової репутації особи в мережі інтернет.
Непоодинокими є випадки, коли на інформаційному веб-ресурсі розміщено статтю/інтерв’ю від імені особи, але фактично така особа жодного інтерв’ю не давала або ж інтерв’ю було, проте журналістами були взяті окремі уривки і від цього загальний зміст та суть позиції такої особи кардинально змінилася.
Що робити в таких випадках? Куди йти та на кого скаржитися? На ці питання ми спробуємо відповісти.

Законодавчо це питання регулюється наступними нормативними актами:

• Конституція України (ст. 3, 32, 34, 68);
• Цивільний кодекс України (ст. 23, 201, глава 20 книга 2, 297);
• Закон України «Про інформацію»;
• Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»;
• Закон України «Про телебачення і радіомовлення»;
• Постанова КМУ від 17.11.1997 року №1287 «Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів»
• Постанова Пленуму Верховного суду України від 27.02.2009 №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи»

Для вирішення даного питання необхідно звертатися до суду. Проте перед цим необхідно з’ясувати та розмежувати поняття «веб-сайт» та «веб-сайт, який зареєстрований як засіб масової інформації», оскільки юридичні наслідки та правове регулювання (в тому числі і при розгляді судових справ) для цих двох випадків відрізняється.
Частиною 6 ст. 277 ЦК України встановлено, що спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. Разом з тим частиною 6 даної статті встановлено:
«Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації має право на відповідь, а також на спростування».
Про це зазначено і в пунктах 9, 15 Постанови Пленуму від 27.02.2009 №1. Тобто чинним законодавством визначено, у яких саме випадках необхідно застосовувати положення ч.6 ст. 277 ЦК України та п.9, 15 Постанови Пленуму від 27.02.2009 №1, а саме у випадках поширення інформації у засобах масової інформації.
Відповідно до ст. 1 ЗУ «Про інформацію» інформація – будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
Відповідно до ч.2 ст. 22 ЗУ «Про інформацію» засоби масової інформації – засоби, призначені для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації.
В розумінні статті 1 ЗУ «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» під друкованими засобами масової інформації (пресою) в Україні розуміються видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію.
Зразки свідоцтв затверджені постановою КМУ від 17.11.1997 року №1287 «Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів».
Чинне законодавство не містить визначення поняття яке відповідає засобам масової інформації в мережі Інтернет, а також спеціального нормативно–правового акту, який би визначав їх статус, порядок створення та засади діяльності. Найчастіше для визначення зазначеного поняття застосовують словосполучення: „Інтернет – засоби масової інформації”, „засоби масової інформації в мережі Інтернет”, „Інтернет-видання”, „електронний засіб масової інформації”, „електронні видання”, „електронний журнал” та „веб-ресурс сегмента Інтернет”.
Отже обов’язковою умовою діяльності в Україні засобів масової інформації є їх державна реєстрація (стаття 11 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”). Іншими словами, діяльність засобів масової інформації в Україні можлива лише після отримання встановлених законодавством дозволів. З огляду на наведене, можна стверджувати про те, що діяльність інтернет видань як засобів масової інформації можлива виключно після їх добровільної (оскільки обов’язкова їх реєстрація законом не визначена) державної реєстрації як ЗМІ.
Таким чином засобом масової інформації можна вважати лише видання (в тому числі і в мережі інтернет), яке отримало свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації.

Тому, якщо недостовірна інформація, що порочить гідність, честь чи ділову репутацію, розміщена в мережі Інтернет на інформаційному ресурсі, зареєстрованому в установленому законом порядку як засіб масової інформації, при розгляді справи суду слід керуватися нормами, що регулюють діяльність засобів масової інформації. Таке роз’яснення міститься в пункті 12 Постанови Пленуму від 27.02.2009 №1.
У випадку ж, якщо недостовірну інформацію розміщено в мережі інтернет, згідно п.12 Постанови Пленуму, належним відповідачем є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких необхідно встановити та зазначити в позові.

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, необхідно визначати характер такої інформації та з’ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням. Відповідно до частини другої статті 471 Закону України “Про інформацію” ( 2657-12 ) оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки, поширені в засобі масової інформації, принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй частиною першою статті 277 ЦК та відповідним законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи.
З’ясувавши викладені вище обставини та встановивши наприклад, що викладена в статті інформація є фактичними твердженнями, а веб-сайт не зареєстрований як засіб масової інформації, особа, чиї права порушено, може звернутися до суду з позовом до журналіста або власника веб-сайту про захист честі, гідності та ділової репутації.
Звертаємо вашу увагу, що особа, від імені якої поширено недостовірну інформацію, в такому випадку не може бути відповідачем, про що свідчить також і судова практика, наприклад рішення Апеляційного суду Запорізької області від 23.01.2013 року №22-ц-6650/12, що залишено без змін ухвалою ВСС України від 26.06.2013 року №6-8073св13, яким суд касаційної інстанції відхилив позов. При цьому однією з підстав відхилення було те, що веб-сайт, на якому розміщувалася недостовірна інформація, не був зареєстрований як засіб масової інформації, а саме:
«відповідно до п. 12 Постанови належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації у мережі «Інтернет» є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві (пункт 2 частини другої статті 119 ЦПК України).
Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта – вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.
Дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК України в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.
Тобто, суд апеляційної інстанції також дійшов обґрунтованого висновку, що суд першої інстанції не роз’яснив позивачу його право на залучення до участі у справі співвідповідачем власника веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, не сприяв встановленню його даних, та не з’ясував, чи розміщена дана інформація на інформаційному ресурсі, зареєстрованому в установленому законом порядку як засіб масової інформації.»