Витребування майна, набутого без достатньої правової підстави із чужого незаконного володіння

За останні кілька років все частіше до нас звертаються за допомогою з проханням повернути власне майно, яке формально «добровільно» втратили як внаслідок неправомірних дій щодо себе (шахрайство, обман, тощо…) так і внаслідок незнання закону або ж довірливості.

Для більшої простоти розуміння під майном в даній статті маються на увазі грошові кошти, хоча нерідко предметом даної категорії справ є також нерухоме майно, автомобілі, цінні папери, тощо.

І у зв’язку з цим хочемо надати правову оцінку та роз’яснення деяких моментів цієї категорії справ для того, аби якщо не попередити виникнення таких проблем, то хоча б допомогти в подальшому їх вирішенні з мінімальними фінансовими часовими і психологічними затратами.

Для прикладу Вашій увазі ми наведемо декілька наших справ, які наші адвокати довели до логічного завершення та отримали остаточне судове рішення на користь клієнта.

Справа №1:

До нас звернувся клієнт за допомогою у вирішенні цивільної справи, розгляд якої вже відбувався близько одного року в одному з районних судів м. Маріуполь.

Ознайомившись з матеріалами справи, нам стало відомо наступне: клієнт вирішив придбати нерухоме майно (будинок для відпочинку) на березі моря. Знайшовши в одному з журналів оголошення про продаж такого будинку він зателефонував за вказаним телефоном і домовився про зустріч.

Зустрівшись з власником даного будинку, оглянувши його (будинок) сторони дійшли згоди щодо його вартості. На прохання пред’явити правовстановлюючі документи на даний будинок, власник повідомив, що він перебуває в стані введення в експлуатацію і протягом трьох місяців він отримає відповідні документи. Натомість власник пред’явив нашому клієнту договір на підключення електроенергії до даного будинку і тим самим «довів» клієнту легальність даної побудови.

В результаті, боючись втратити можливість придбати будинок, була досягнена усна домовленість про передачу певної грошової суми під розписку, а після отримання відповідного правовстановлюючого документу на будинок, власник обіцяв оформити договір купівлі-продаж на даний будинок.

Результатом такої домовленості стало написання розписки «власником» будинку відповідно до якої клієнт передав грошові кошти а взамін «отримав» земельну ділянку на якій і знаходився даний будинок. Дана розписка була завірена свідками та підписана власноручно із зазначенням паспортних даних сторін.

Як виявилось пізніше, жодних документів на даний будинок та земельну ділянку не було і не могло бути, оскільки будинок був самочинним і побудований до того ж на відстані 50-60 метрів від моря, що є прямим порушенням Водного кодексу України, а саме  ст. 88, згідно якої з метою охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. У межах прибережної захисної смуги морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється пляжна зона, ширина якої визначається залежно від ландшафтно-формуючої діяльності моря, але не менше 100 метрів від урізу води. Також відповідно до ст. 90 ВК України у межах пляжної зони прибережних захисних смуг забороняється будівництво будь-яких споруд, крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних.

Дізнавшись про це клієнт звернувся до однієї з адвокатських контор, адвокати якої подали позовну заяви до суду з вимогами про визнання договору купівлі-продажу (розписка за своїм змістом нагадувала зміст договору купівлі-продаж) недійсним та відшкодування матеріальної шкоди.

Через певний час, через незадоволеність діями адвокатів, клієнт ведення цієї справи доручив саме нам.

Проаналізувавши діюче законодавство та усталену судову практику, ми дійшли висновку про те, що визнавати дані правочини недійсними та застосовувати до них наслідки недійсності правочину було б неправильно.

Справа №2:

До нас звернувся клієнт з проханням допомогти йому у цивільній справі. Провівши юридичний аналіз документів нам стало відомо наступне: в 2015 році клієнт займаючись підприємницькою діяльністю, замовила на одному з сайтів товар (продукцію). Зателефонувавши на телефонний номер, який був вказаний на сайті клієнт здійснив замовлення. Оскільки даний товар потрібен був клієнту терміново, вона внесла попередньо повну вартість даного товару на банківську карту приватної особи. Як виявилось пізніше жодного товару у винної особи (відповідача) не було, а сайт створений лише для того, аби вводити в оману потенційних покупців.

З одного боку, ситуації нібито різні, проте регулюються одними і тими ж нормами права, а захист порушених прав здійснюється одним способом:

Відповідно до частини 1, 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 203 ЦК України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
4. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
5. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Зі змісту даних статей стає зрозумілим, що будь-який правочин (договір) повинен відповідати вимогам ст. 203 ЦК України, в якому вказані загальні вимоги чинності правочину, у випадку ж його невідповідності даній нормі закону правочин може бути оспорений та (або) визнаний недійсним.

Тобто для того, аби визнати договір недійсним, потрібно також довести суду факт того, що даний договір взагалі був укладений. Багато юристів роблять велику помилку, не звертаючи на це увагу, оскільки неукладений договір не можна визнавати недійсним, оскільки його юридично не існує.

Надання суду будь-якого письмового документу який містить назву одного з видів договорів і який за своїм змістом схожий на той чи інший договір не є належним доказом факту укладання даного договору. Оскільки для того щоб будь-який договір вважався укладеним потрібно, в першу чергу, дотримуватись вимог закону щодо форми та змісту того чи іншого договору.

Згідно із частинами першою та другою статті 205 ЦК України правочин може вичинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Приписами частини першої статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Наступною умовою для визнання договору укладеним є досягнення згоди за всіма істотними умовами договору. Істотні умови – це головні умови будь якого договору без досягнення згоди щодо яких договір не може вважатись укладеним, а за загальним правилом у будь-якому договорі є що найменше три істотні умови договору: предмет, строк, ціна. Недосягнення згоди щодо хоча б однієї з них тягне за собою наслідки неукладення такого договору.

І у випадку, якщо договір не є укладеним, а сторона просить визнати його недійсним (справа №1), суди правомірно і абсолютно правильно відмовляють у задоволенні таких позовів.

Якщо ж визнання недійсним (нікчемним) таких договорів є юридично неправильним, то яке ж тоді юридичне обґрунтування потрібно застосовувати для вирішення подібних справ?

Відповідь проста: щодо таких категорій справ потрібно застосовувати норми глави 83 ЦК України (набуття, збереження майна без достатньої правової підстави).

Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Щодо судової практики, то до аналогічної позиції дійшов і Верховний Суд України, який в Постанові Пленуму від 16.11.2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочину недійсним» роз’яснив наступне:

відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.У зв’язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину.Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.Рішенням суду не може бути зобов’язано сторони здійснити державну реєстрацію правочину, оскільки це суперечить загальним засадам цивільного законодавства – свободі договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК). Норма частини третьої статті 182 ЦК щодо можливості оскарження до суду відмови у державній реєстрації, ухилення від державної реєстрації, відмови від надання інформації про реєстрацію застосовується лише щодо дій (бездіяльності) органів, які здійснюють таку реєстрацію.Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п’ятої ЦК .

Окрім того, усуваючи розбіжності в застосуванні норм матеріального права, 02.10.2013 року Верховний Суд України виніс постанову № 6-88цс13 в якій детально роз’яснив в яких випадках необхідно застосувати положення статей глави 83 ЦК України, а в яких випадках застосування даних норм є неприйнятним. В своїй постанові ВСУ вказав наступне:

«Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв’язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов’язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок iншої особи, в) вiдсутнiсть правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адмiнiстративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Об’єктивними умовами виникнення зобов’язань iз набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однiєю особою (набувачем) за рахунок iншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбiльшення майна у iншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або вiдсутностi збільшення на стороні потерпілого; 4) вiдсутнiсть правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

За змістом частини першої статті 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Під вiдсутнiстю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказiвцi закону, або суперечить меті правовiдношення i його юридичному змісту. Тобто вiдсутнiсть правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Майно не може вважатися набутим чи збереженим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в не заборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками вiдповiдних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов’язків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені частиною другою статті 11 ЦК України.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов’язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зi сторін у зобов’язанні підлягає поверненню iншiй стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпiдставностi такого виконання.

Якщо ж зобов’язання не припиняється з підстав, передбачених статтями 11, 600, 601, 604 – 607, 609 ЦК України, до моменту його виконання, таке виконання має правові підстави (підстави, за яких виникло це зобов’язання). Набуття однією зі сторін зобов’язання майна за рахунок іншої сторони в порядку виконання договірного зобов’язання не є безпідставним.

Тобто у разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.»

Підсумовуючи вищевикладене, звертаємо увагу на наступне: перед зверненням до суду щодо захисту своїх прав ви повинні чітко зрозуміти, чи існують на момент подачі позову правові підстави збереження у іншої особи вашого майна (підстави, за яких виникло це зобов’язання): якщо правові підстави є – тоді застосовуйте норми закону зобов’язального або ж договірного права, якщо ж правових підстав немає або вони скасовані, визнані недійсними тощо – тоді застосовуйте главу 83 ЦК України.